Що є історія?

(Зашкільняк Л. Методологія історії: від давнини до  сучасності.-  Львів, Львівськийнаціональний університет ім.Франка,1999 )

     

 

(Вступ. Стор. 5-8)

        Від часів античності розпочалася тривала дискусія, яка продовжується до нині: що є історія?  У різні епохи мислителі відповідали на поставлене питання по-іншому. Однак їх відповіді зводилися переважно до двох, як видавалося протилежних, положень — історія є засобом пізнання  і розуміння реального світу, що існує  у часі й просторі, або вона є результатом творчого натхнення свідомості,   яка створює неповторний світ духовних образів, що є складовою частиною відповідної культурної системи. Іншими словами, дискусіїй суперечки на загал торкались приналежності історії чи то до ґронаформ наукового осмислення дійсності, тобто до наук, чи то до сфери образного, емоційно-духовного опанування світу, тобто до літератури і мистецтва. 

         Щоправда, поки теоретики ламали списи у пошуках відповідей на “вічні” питання, в яких ставлення до минулого відігравало неабияку роль,  інтерес до історії,  до того,  що відбувалось вчора й передвчора,  надавав снаги численним любителям стародавностей у пошуках матеріальних йдуховних залишків попередніх епох, у спробах відтворитиперебіг і зміст минулих подій, а згодом й пояснити їх послідовність та причини. Запис  і опис сучасних подій дуже швидко, вже у далекій давнині, наштовхнув на думку про плинність часу й про швидкий перехід сучасного у минуле, а також про потребу передачі прийдешнім поколінням певних відомостей про тривоги й звитяги сучасників. Сталося так, що практичні потреби (насамперед політичного, як от утвердження престолу за династією, але не в останню чергу й економічного чи культурного плану) народили “історіографію” — поки що не науку, а лише опис того, що відбувалось на очах сучасників а бо їх недалеких предків. І, таким чином, історія здобула поважне місце серед інших форм суспільної свідомості. Її засади розвивалися не стільки завдяки теоретичним уявленням про час, простір, засоби опису,  скільки внаслідок конкретної практики окремих особистостей. Тому й не дивно, що у наступні цивілізовані епохи (починаючи від античності) історіографія й теорія історії(філософія історії) розвивалися майже відокремлено, а якщо й десь перетиналися, то неодмінно вступали у конфлікт.

       Історіографи  здебільшого  турбувалися  про  докладний  опис  минулих  подій,сподіваючись  на  об’єктивність  і  неупередженість  своїх  писань.  Філософи  ж  здебільшого намагалися знайти мету і сенс існування природи та людини, їх взаємодію і взаємовпливи. До певного часу шляхи їх роздумів ніби не перетиналися (хоча це була ілюзія, оскільки і перші, і

другі неодмінно спиралися у своїх міркуваннях на певне бачення навколишнього світу, тобто на світогляд). Однак від моменту широкого проникнення раціоналізму у всі сфери людського мислення (ХVІ-ХVІІІ ст.) історія змушена була шукати раціоналістичні засади для виправдання  своїх претензій на“правдиве” й“об’єктивне” відтворення й пояснення минулого. За таких умов історії не можна було залишатися за межами наукових дисциплін— їй загрожуваловтратити ореол“вчительки життя”, здобутий подвижницькими зусиллями античних історіографів. ХІХ століття  поза  всякими  сумнівами стало “віком  історії”,  часом,  коли  вона  святкувала народження численних академічних закладів, видань і, найголовніше— тішилася високим авторитетом у громадськості. У цей період історики, як і представники інших наук, змушені були докладніше  зайнятися  своєю  теорією.  З  легкої  руки  відомого  німецького  історика Й.Г.Дройзена у 60-х роках ХІХ ст. були сформульовані головні принципи“методології історії”, як теоретичної дисципліни, яка обґрунтовувала науковість історії, її місце серед інших наук. Після нього нова дисципліна швидко розвинулася зусиллями вчених різних країн.

        На початку ХХ ст.  внаслідок зміни наукової картини світу,  переміщення уваги дослідників на свідомісні процеси, на творення знань взагалі і наукових зокрема, у ставленні до історії з’явилося значно більше песимізму, ніж у попередньому столітті. Деякі філософи й теоретики історії поставили під сумнів її науковий характер, віднесли її до сфери культури й

мистецтв. Проте інші теоретики наполегливо шукали аргументи на користь науковості історії і, в зв’язку із цим, вимагали відмовитися від“традиційної” описової історії й модернізувати підходи до вивчення та пояснення минулого. У ХХ ст. пройшли плідні дискусії з приводу теоретичних підстав історії, в ході яких були піддані аналізові різні етапи пізнання минулого і формування  історичних  знань.  Теорія  історії  збагатилася  важливими  пізнавальними здобутками, котрі дозволили краще зрозуміти як ті положення, що єднають історію з іншими науками, так і особливості, які складають специфіку історичної науки як засобу пізнання світу. Великий вплив на теоретичні міркування стосовно історії справили виникнення і розвиток від20-х років ХХ ст. наукознавства або філософії науки(аналітичної філософії).

         Наукознавчі дослідження, а особливо праці50-70-х років Т.Куна, І.Лакатоса, П.Фейєрабенда, Н.Генсона,  С.Тулміна та інших довели,  що сама наука є історично змінною і найтісніше пов’язаною з формами суспільного та духовного життя соціуму. Таким чином, як історія, так і всі інші науки підпорядковані поширеним у суспільстві у певну історичну епоху світоглядним парадиґмам(прийнятим системам і зразкам пояснення явищ), котрі, у свою чергу, формуються історично, як результат сукупної пізнавальної діяльності людства. Наука виступає історично змінним культурним явищем. І, таким чином, історія законно посідає своє місце серед інших наук, хоча й зі значним обсягом особливих рис[2; 14; 24; 25; 54; 100].

Огляд питань, які стануть об’єктом дальшого, більш докладного висвітлення, був потрібний для того, щоб у загальних рисах ввести читача у коло проблематики теорії історії або, як нам видається більш доцільним, — методології історії. Назагал теоретична історія, як і теоретичні  дисципліни  у  інших  науках,  виконує  у  історіографії  подібні  функції,  а  саме: осмислення  процесу  розвитку  об’єкту  дослідження,  методів  його  пізнання,  формування наукових знань та їх соціальної значущості. Методологія історії відрізняється від філософії історії— розумового  конструювання  гіпотетичної  моделі  змісту  і  способу  розгортання людського буття, від історіософії— пошуку провідної ідеї розвитку певного суспільства, від історичної соціології, зосередженої на виявленні постійних і змінних елементів суспільних структур. Методологія історії підходить до історії, як однієї з наук, із мірками та засадами, прийнятими у наукознавстві, намагається вибудувати певну систему понять, категорій і принципів,  які  повинні  допомогти  історику  свідомо рухатися  від  джерел  до  наукових історичних знань, розуміти роль і функції історичних знань у суспільстві.

       Методологія історії, як вже відзначалося в літературі[45; 48; 94; 185], передбачає виокремлення і теоретичне осмислення таких головних елементів історичного пізнання:

                    1) об’єкту і предмету вивчення;

                    2) суб’єкту пізнання(історика), методів і логіки його дослідницької діяльності у

                       процесі створення історичних знань;

                   3) історичних  знань,  їх  структури,  адекватності  щодо  реальності,  соціальної

                       значущості.

     У цьому місці немає потреби докладніше торкатися проблем методології історії. Однак не зайвим буде зазначити, що історики різних епох у своїй роботі керувалися певними, здебільшого панівними, уявленнями про предмет свого досліду і призначення його результатів. Але й сьогодні необізнані кола громадськості і, на жаль, частина представників фахового цеху істориків продовжують поширювати ілюзії про“зовсім нову, об’єктивну” історію чи то народу,

чи то держави, яку можна написати в умовах відсутності“ідеологічного диктату”.

     Дійсно, після десятиліть панування у вітчизняній(радянській) історіографії офіційної методологічної доктрини (марксистсько-ленінського  вчення)  відкрилися  сприятливі перспективи  вільного  вибору  кожним  дослідником  відповідної  його  знанням,  досвіду  та ідеологічним чи політичним поглядам методологічної орієнтації. Проте, на ділі, спостерігаємо в

історіографії  нові  спроби“загнати”  істориків  у  вузькі  рамки“державницької”  чи“національної”  методологічних  доктрин,  жорстко  підпорядкувавши  історичні  знання політичній або ідеологічній кон’юнктурі. Не ставлячи під сумнів  потребу“підкріплення духу словом”,  а  державницьких  прагнень— відповідною  ідеологією,  хочемо  підкреслити

відмінність завдань політики та ідеології від історичної науки. Тривала історія самої історії засвідчує прагнення її адептів звільнитися від“міцних обіймів” політики та ідеології, знайти опору у більш стійких формах суспільної свідомості.

      Звільнення  від  диктату  одної  методології  не  повинно  народжувати  прагнення замінити  її  іншою“єдино  вірною”. Щоб  уникнути  такої  підстановки  і  виробити  більш об’єктивний  образ  історичного  мислення,  підготовлено  дану  роботу.  Вона  призначена допомогти тим, хто прагне фахово опанувати дослідницькі вміння в історії, а також зрозуміти

мету й можливості наукового пізнання минулого.  Вона може бути корисною й тим,  хто цікавиться історією або збирається використовувати історичні знання у суспільній праці.

      Професійним  історикам  дана  робота  повинна  дати  систематизовані  знання  про розвиток історичної думки, включаючи найновіші історичні теорії, які виникли і поширилися у світі наприкінці ХХ ст., що незабаром саме стане минулим. Як видається, книга буде корисною,враховуючи малодоступність існуючої обширної літератури і відсутність синтетичних праць з цієї проблематики. Дивно, але і на Заході, і на Сході, не кажучи про українську історіографію,

відсутні праці синтетичного плану з історії методологічної думки, які б розглядали її еволюцію у всій хронологічній протяжності. Що торкається української історіографії, то вона майже цілком позбавлена досліджень або опрацювань історико-теоретичного плану.  Як на своїх попередників, можемо послатися лише на кількох авторів, кожен з яких ставив конкретні, але обмежені чи то хронологічно, чи то проблемно завдання[42; 71; 158; 175; 183; 185].

      На заключення зазначимо, що наведені у даній роботі оцінки і пропозиції мають поважне авторське забарвлення,  оскільки є не просто узагальненням існуючої спеціальної літератури, а й підсумком авторських роздумів над розглядуваною проблематикою. З метою полегшення сприйняття тексту науковий апарат даної праці,  призначеної насамперед для

ознайомлення широкого читача, зведений до мінімуму. Натомість в кінці роботи подаємо список використаної і рекомендованої для самостійного опрацювання літератури.